Ровно 4 года назад моя жизнь изменилась. Я написала себе этот рассказ. А потом всего через месяц переехала из Харькова в Киев, нашла новую работу и начала новую ЖИЗНЬ! А в этой новой жизни родилась технология Coach-Stories, благодаря которой я вдохновляю других людей к изменениям с помощью историй, которые они создают сами!
Нове взуття – нове життя.
Хотілося б мені бути Катериною Великою лише з однієї причини…
Тоді б у мене була спеціальна людина, яка б розношувала моє нове взуття…
Цікаво, чи введуть коли-небудь спеціалісти з кадрів у свої тести запитання про взуття? Наприклад, чи довго ви носите взуття? Як і де вибираєте нове? Що ви обираєте – взуття під одяг, чи одяг під взуття?
І в залежності від відповіді: Ви дуже підходите нашій компанії, виходьте завтра! Або: Ні, вибачте, краще купіть собі нову пару, Вам треба ще набратися досвіду. А ще краще: Ви не вмієте ходити на підборах? Ви зовсім нам не підходите!
Останній варіант і шукати довго не треба: історія з життя. В одному з журналів читала. Бідолашна жінка, яку жорсткий дресс-код приватної медичної клініки заставляв ганяти по коридорах на «цирлах» усі вісім робочих годин. Начебто, це укріплює здоров'я пацієнтів…
Не витримала, пані, звільнилася «за власним»...
А я «за власним» розумію, що мені теж пора піти… Хоча на підборах мене ходити не заставляють. І взагалі, кодів «дрессів» та «шузів» не нав'язують. Навіть платять своєчасно і лікують зуби… Інша б раділа і посміхалася на всі 32…Або хоча б на 24…
Але мені вже не до сміху… Маю вибрати нове взуття…Як би я не любила старе…
Воно мені по нозі. Не натирає, за стільки років перетворилося майже на моє продовження…Майже на другу родину… Майже на кращого друга…
Скільки досвіду я в ньому набула, скільки офіс-кілометрів наміряла, скільки східців на екзамени та у бібліотеку…До диплома про другу вищу…До пошани та подяки на роботі…
І народила я в ньому, і на роботу знову вибігла через рік. Поспішала, щоб взуття не страждало. Важко йому без мене. Але воно вже старе. І в люди в ньому вийти соромно. І нога в ньому рости вже не може. Нікуди їй рости…Тільки й залишається, що прорвати стару шкіру зміцнілими пальцями, розправитись, а потім скинути цю колишню красу, і побігти далі в новому…
В новому…Бачите, повний ринок. Стільки цих пар. Кожна може бути твоєю.
Лише трохи заплати, а там роби, що хочеш.
Важко бігти в новому взутті. Аби хоч пройтися без того, щоб не намуляло кожного пальця.
Наступного дня лише стару пару хочеться надягти і забути про все, до чого прагнула раніше…Ні, не дозволено! Розтерти пальці, заліпити лейкопластиром, що півроку провалявся у сумочці і вкрився крихтами.
Ввечері ноги відпадатимуть…У воду їх, догори, на стіну…
Наступного ранку – давай, давай, терпи козак, отаманом станеш!
Терпи, намотуй нові кілометри, роби нову справу.
Але пам'ятай, і ця пара теж колись стане старою.
Можливо, треба частіше обирати нове взуття?
P.S.
Співбесіда на нову роботу відбулася через місяць.
Успішно.
